На всесвітній події Slow Cheese 2023 в італійському Бра нагороду за «Сміливість іти своїм шляхом в сироварінні з повагою до природи, тварин та традицій» отримала Тетяна Страмнова, український сировар, член херсонської спільноти Slow Food. Фермерка розвиває в своєму регіоні сироварню під брендом «Коза Амальтея».
На Slow Chesse 2023, яка в цьому році була присвячена локальним сирам з непастеризованого молока, з пані Тетяною спілкувалися представники італійської преси. Тож ми охоче публікуємо це інтерв’ю підприємниці на сайті Slow Food UA.
Коли у 2014 році на Донбасі почалася війна ми з родиною переїхали з Донецька в село Музиківка, Херсонської області. На новому місці я хотіла відновити розведення та продаж сільськогосподарської птиці, якою ми займалися до переїзду. Проте в цьому регіоні справа не пішла, тож я вирішила птицю поміняти на кіз та цапа. Мені давно подобалися ці тварини. Я мріяла про кіз, але щось раніше не складалося.
З початку це було скоріше хобі. Проте, коли дійних тварин та молока ставало все більше і більше, я почала задумуватися над технологією перероблення продукту. Навчилася робити бринзу, пригощала родичів і знайомих. Спрацювало «сарафанне» радіо і мені почали телефонувати та замовляти бринзу. Згодом люди почали питати, а чи можу я запропонувати й інші види сиру? От тоді я зацікавилася цим вже як бізнесом.
В інтернеті я шукала грантові програми. Мені хотілося, щоб вони надавали не тільки грошову підтримку, а й навчали написанню бізнес-плану та веденню цього напрямку. Паралельно я вчилася готувати сири – так само в мережі інтернету шукала рецепти, навчальні відеоролики, експериментувала. Поки самотужки опановувала науку сироваріння, чимало молока зіпсувала. Згодом таки підібрала до козиного молока підхід, адже виявилося, що це молоко не так-то і легко переробляти.
Першими вдалими сирами стали напівм’які по типу італійської качотти. Потім мене зацікавили складніші продукти, з довшим терміном визрівання. Виготовляючи сир я використовувала ферменти та закваски, які купувала у спеціалізованих магазинах. Згодом почала цікавитися історією створення натурального сичужного ферменту та навчилася робити його самостійно. Ферма розросталася. Почали формуватися нові напрямки діяльності, як то дегустації, спілкування гостей з тваринами. Наша ферма стала привабливим туристичним магнітом для відвідувачів.
За пів року до початку повномасштабного вторгнення ворога, ми отримали від громади 1,5 гектара землі для більш потужного розвитку ферми. Почали шукати допомогу, грантові програми та відкладати кошти на будівництво. Планували створити не просто сучасну ферму, а облаштувати її в українських традиціях, де тварини та птахи були б наших аборигенних порід. Я, до приклада, утримую кіз української коротковухої породи.
Обидві мої дитини – аутисти. Вони навчаються у спеціальній школі. Вчителі першими звернули увагу на зміни у поведінці дітей і запевнили, що це сталося після того, як у нас з’явилися кози. Коли діти почали комунікувати з тваринами, вони стали більш відкритими для спілкування з оточуючими, охотніше вчилися. Я давно мріяла працювати над соціалізацією дітей з особливими потребами, але мені бракувало сміливості. А ж допоки на одній з грантових програм я не осмілилася озвучити цю ідею, а мене дуже підтримали.
До нас зверталися батьки дітей з особливими потребами. Ми почали влаштовувати індивідуальні відвідини ферми. Треба сказати, що ми, батьки, дуже турбуємося про майбутнє наших діток, адже через їхній діагноз їм буде вкрай важко знайти роботу у майбутньому. Тому у мене виникла ідея розвивати ферму так, щоб можна було не тільки навчати дітей за програмою “Від тварини до сиру”, а ще й у подальшому працевлаштовувати особливу молодь. Саме діти для мене – основні мотиватори створення цієї бізнес-моделі. Заради них я не опускаю руки.
Від початку широкомасштабної війни все не тільки зупинилося, а й почався занепад. На ферму вже ніхто не приїжджав. Витягували тварин самостійно – молоко та сири роздавали сім’ям з дітьми. На той момент в мене був в наявності фермент для безлактозного молока і ми як могли допомагали родинам, у яких діти страждали через непереносність лактози.
Кози – емоційно вразливі тварини. Від гучних вибухів снарядів у багатьох з них просто не витримувало серце. Кози почали гинути. Після нічних обстрілів мені було страшно заходити до них у приміщення, бо обов’язково когось мусили виносити мертвим.
Завдяки фінансовій допомозі фонду Slow Food мивзимку 2022 придбали корми, а влітку заготували сіно, що забезпечило виживання і кіз, і ферми. Слава Богу ми все пережили й наразі починаємо заново. У нас залишилося 45 кіз та 5 цапів. Працюємо разом з чоловіком, сином та дочкою. Віримо, що моя мрія побудувати дидактичну сироварню обов’язково здійсниться. А зміцнила мої сподівання поїздка на Slow Cheese 2023. Я не тільки отримала міжнародне визнання якості нашого сиру, а й отримала енергію, натхнення продовжувати роботу. Ви не уявляєте, наскільки вчасно це сталося у моєму житті.